Я довго планувала цей пост, хотіла зробити його докладним і з фотографіями - про карантинну весну, весну в ув'язненні, весну, яка змінила все, обнулила, оголила важливе і відсіяла наносне. Але так і не зібралася і, можливо, це на краще. Може бути, я не захочу згадувати цей час. Але - хто знає, може далі буде тільки важче і я буду згадувати, як ми їздили на природу шукати безлюдні місця, як грали в настільні ігри півдня, як я вчилася плести "колосок", а коли нарешті вийшло, Віка попросила її постригти. Якось так і в житті у мене постійно відбувається: тільки начебто все налагодилося, стало спокійно і добре і... все ламається, летить в тартарари. Так, після усіх випробувань я встаю оновленої, трохи сильнішою, дорослішою і впевненішою у своїх силах. Але скількох років життя позбавляють мене ці стреси? Невже не можна просто нудно жити, щоб між моїми роками життя було тире в яких-небудь нікому не потрібних документах? Я ніколи не прагнула популярності, я не тщеславна і не амбітна, але мені постійно випадають якісь "цікаві часи", як у тому китайському (збіг?) проклятті - "жити в епоху змін". Народилася у важкі 90-ті, пережила становлення української державності, зростала паралельно з нашою країною, обидва Майдани сталися у мене на очах, окупація не добила, тепер ось Ковид. Скільки мені ще звізд на фузелляжі доведеться намалювати? Саме, мабуть, важке в нинішній ситуації - нестабільність, невпевненість, неможливість планувати. Незрозуміло, коли піде на спад кількість хворих і чи піде. Невідомо, чи ми будемо перший клас вчити сина вдома і чи тільки перший. Неможливо запланувати поїздку, тренування в залі, похід в кафе або кіно. І головне - ніхто, і я в тому числі не знає, коли наступного разу настане моя особистий межа. Ось я два дні тому: пишу слова підтримки тим, кому важко і думаю: "Та я вже звикла, посидимо ще в карнатині". А ось я сьогодні: ридаю в туалеті, тому, що моє життя не склалося, чоловік не розуміє і не намагається, діти не винні, що я хрінова мати, але крім їх у мене нічого немає, і я сама це зробила з собою. Пам'ятаю, як я ридала на початку травня, сходивши на пошту під першим травневим дощем. В голові мимоволі зазвучала пісня Шевчука: "Дождь, звонкой пеленой наполнил небо майский дождь..." Прийшовши додому я одразу включила її і стала протирати мильним розчином покупки, а на словах: "И представил я: город наводнился вдруг веселыми людьми. Вышли все по дождь, хором что-то пели, и плясали, черт возьми. Позабыв про стыд и опасность после с осложненьем заболеть, Люди под дождем, как салют, встречали гром - весенний первый гром." розплакалася. Мені хотілося плакати голосно, ридати, розмазуючи сльози по обличчю, але довелося тихенько, прикриваючи рот рукою, адже діти в сусідній кімнаті. Складно порахувати, скільки таких істерик мені довелося придушити, скільки сліз не вилившись, застрягли в горлі протягом цих трьох місяців. Адже не можна ж показувати дітям, що тобі страшно, сумно, важко і взагалі погано. Їм-то це навіщо знати? У них дитинство, ігри, заняття по Zoom, спроби читати, писати, малювати, кататися на велосипеді та відкриття кожен день: на вулиці або в книгах, або у випадковій розмові з батьками. Гарний час, як і моє дитинство, напевно. Всі складнощі у відносинах з мамою почалися вже в шкільному віці, труднощів початку 90-их я не пам'ятаю і не уявляю, чого це коштувало моїм батькам. Але я точно знаю, що буває, коли один з батьків не піклується про себе - через незнання або через нав'язані суспільством стереотипи - і починає зганяти невдоволення собою і життям на дитину. Якщо я чогось і навчилася цієї весни, так це відстежувати свій стан, фізичний і емоційний і надавати собі "першу допомогу". Іноді відчуття, що я себе витягую, як Мюнхгаузен і стає прикро, що все це роблю сама. Але просити про допомогу поки що виходить, тільки коли вже зовсім пізно. Цей текст, схоже, моя самодопомога.

Я долго планировала этот пост, хотела сделать его подробным и с фотографиями - о карантинной весне, весне в заточении, весне, которая всё изменила, обнулила, обнажила важное и отсеяла наносное. Но так и не собралась и, возможно, это к лучшему. Может быть, я не захочу вспоминать это время. Но - кто знает, может дальше будет только тяжелее и я буду вспоминать, как мы ездили на природу искать безлюдные места, как играли в настолки полдня, как я тренировалась плести "колосок", а когда наконец получилось, Вика попросила её постричь. Как-то так и в жизни у меня постоянно происходит: только вроде бы всё наладилось, стало спокойно и хорошо и... всё ломается, летит в тартарары. Да, после всех испытаний я встаю обновлённой, немного сильнее, взрослее и увереннее в своих силах. Но скольких лет жизни лишают меня эти стрессы? Неужели нельзя просто скучно жить, чтобы между моими годами жизни было тире в каких-нибудь никому не нужных документах? Я не стремилась никогда к известности, я не тщеславна и не амбициозна, но мне постоянно выпадают какие-то "интересные времена", как в том китайском (совпадение ли?) проклятье - "жить в эпоху перемен". Родилась в тяжёлые 90-ые, пережила становление украинской государственности, росла параллельно с нашей страной, оба майдана произошли у меня на глазах, оккупация не добила, теперь вот Ковид. Сколько мне ещё звёздовек на фузелляже придётся нарисовать? Самое, наверное, тяжёлое в нынешней ситуации - нестабильность, неизвестность, невозможность планировать. Непонятно, когда пойдёт на спад количество больных и пойдёт ли. Неизвестно, будем ли мы первый класс учить сына дома и только ли первый. Невозможно запланировать поездку, тренировку в зале, поход в кафе или кино. И главное - никто и я в том числе не знает, когда в следующий раз наступит мой личный предел. Вот я два дня назад: пишу слова поддержки тем, кому тяжело и думаю: "Да я уже привыкла, посидим ещё в карнатине". А вот я сегодня: рыдаю в туалете, потому, что моя жизнь несостоялась, муж не понимает и не пытается, дети не виноваты, что я хреновая мать, но кроме этого у меня ничего нет и я сама это сделала с собой. Помню, как я рыдала в начале мая, сходив на почту под первым майским дождём. В голове непроизвольно зазвучала песня Шевчука: "Дождь, звонкой пеленой наполнил небо майский дождь..." Прийдя домой я сразу включила её и стала протирать мыльным раствором покупки, а на словах: "И представил я: город наводнился вдруг веселыми людьми. Вышли все по дождь, хором что-то пели, и плясали, черт возьми. Позабыв про стыд и опасность после с осложненьем заболеть, Люди под дождем, как салют, встречали гром - весенний первый гром." расплакалась. Мне хотелось плакать громко, навзрыд, размазывая слёзы по лицу, но пришлось тихонько, прикрывая рот рукой, ведь дети в соседней комнате. Сложно сосчитать, сколько таких истерик мне пришлось подавить, сколько слёз не вылившись, застряли в горле. Ведь нельзя же показывать детям, что тебе страшно, грустно, устало и вообще плохо. Им-то это зачем знать? У них детство, игры, занятия по Zoom, попытки читать, писать, рисовать, кататься на велосипеде открытия каждый день: на улице или в книгах, или в случайном разговоре с родителями. Хорошее время, как и моё детсво, наверное. Все сложности в отношениях с мамой начались уже в школьном возрасте, трудностей начала 90ых я не помню и не представляю, чего это стоило моим родителям. Но я точно знаю, что бывает, когда родитель не заботится о себе - по незнанию или из-за навязанных стереотипов - и начинает вымещать недовольство собой и жизнью на ребёнке. Если я чему-то научилась этой весной, так это отслеживать своё состояние, физическое и эмоциональное и оказывать себе "первую помощь". Иногда ощущение, что я себя вытягиваю, как Мюнхгаузен и становится обидно, что всё это делаю сама. Но просить о помощи пока по-прежнему не очень получается, только когда уже совсем поздно. Этот текст, похоже, моя самопомощь.